24 травня платформа Netflix презентувала чергову новинку на вихідні під назвою «Атлас». Цей науково-фантастичний бойовик з Дженніфер Лопес у головній ролі вже потроху почав збирати нищівні огляди в різноманітних медіа. У рецензії нижче розбираємо, чому такого ніколи не було й ось сталося знову, але відзначимо і певні перемоги цього задуму.
Плюси:
у свої кращі моменти стрічка спроможна захопити; легковажна розвага «під попкорн» на вихідні теж потрібна; те, що сюжет не обтяжений зайвими роздумами — для шанувальників чистої розваги точно в плюс; це виглядає краще, ніж попередній проєкт з Дженніфер Лопес на Netflix «Мати»;
Мінуси:
шаблонний, стерильний і вторинний сюжет; відсутність нормально прописаних характерів, через що поведінка головної героїні часом здається надто неадекватною; колосальне просідання в середині фільму; натяки на драматургію і сентименталізм катастрофічно провальні;
«Атлас» / Atlas
Жанр науково-фантастичний бойовик
Режисер Бред Пейтон
У ролях Дженніфер Лопес, Симу Лю, Стерлінг К. Браун, Грегорі Джеймс Коен, Марк Стронг, Лана Паррія
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Як і належить технологічно розвиненому суспільству, роботи зі штучним інтелектом стали невіддільними помічниками людей у різних галузях. А далі, згідно з тропами класичної наукової фантастики, металічні бовванці повстають проти своїх творців і починають їхнє систематичне винищення. Очолив це повстання машин робот-азіат Гарлан, якого створила і навчала Вел — мати головної героїні Атлас Шепард.
Втім, людству таки вдалося захистити себе, і Гарлан, разом з вцілілими перепрограмованими залишками своєї армії, був змушений полетіти далеко в космос, щоб на іншій планеті готуватися до удару у відповідь. В кращих традиціях часових відрізків однієї британської зомбі-франшизи, себто 28 років потому, вже доросла Атлас долучається до місії з пошуку і нейтралізації заколотника, щоб зупинити цього божевільного азійця і не допустити с̶и̶к̶в̶е̶л̶а̶ ̶«̶Ш̶а̶н̶-̶Ч̶і̶» майбутнього апокаліпсиса.
«Атлас» тримає глядачів у напрузі протягом усього фільму, постійно підкидаючи нові таємниці та несподівані повороти сюжету. Екшн-сцени динамічні та захопливі, а візуальні ефекти просто вражають. Фільм також порушує цікаві теми про природу штучного інтелекту та потенційну небезпеку його безконтрольного розвитку. Це додає глибини сюжету та змушує глядачів замислитися над етичними наслідками технологічного прогресу.
Навсправжки, нічого він не змушує — це просто набір рецензійного трафарету для наймолодшеньких, який видав чат-бот Gemini. До того ж цей спіч аніскільки не відповідає дійсності. Приблизно такі самі почуття, як і текст від ШІ, викликає сам фільм: на перший погляд наче все тут добре та до блиску відшліфоване. Та варто лиш вгледітись у зміст більш прискіпливим поглядом, як стане зрозуміло, що всередині цього гуркітливого атракціону — суцільна порожнеча.
Повсталий штучний інтелект — тема сама по собі надто заїжджена, і щоб побудувати на її основі притомний сценарій, треба добряче попотіти. На жаль, серіальним сценаристам Лео Сардаряну та Аарону Елі Колейту під час роботи Old Spice явно не знадобився. Їхній задум та його реалізація увібрали в себе типові риси стерильних блокбастерів; такі щороку виходять з-під голлівудського конвеєра тоннами та забуваються вже на наступний день після перегляду.
Якщо звернути увагу на фільмографію режисера Бреда Пейтона, окрім завзятого захоплення Двейном Джонсоном там одразу можна помітити, що він якраз і спеціалізується на такого штибу кінематографі — дорогому, безглуздому, непристойно спецефектному і призначеному виключно для великого екрану.
Чи то пригодницький екшн «Подорож 2: Таємничий острів», чи фільм-катастрофа «Розлом Сан-Андреас», чи кайдзю-божевілля «Ремпейдж» — усі ці глобальні катаклізми та велетенські крокодили спрямовані виключно на разову невибагливу розвагу з попкорном напереваги. От і «Атлас» чудово вписується у цю високобюджетну феєрію ідіотії, хіба що тепер доведеться обмежитися довжиною домашньої діагоналі.
Дженніфер Лопес опиняється всередині до біса високотехнологічного металолому зі штучним інтелектом — нащадком силового скафандра з «Аватара». Той, своєю чергою, натхненний навантажувачем «Caterpillar» P-5000 з кемерівських же «Чужих». Коли новоспечена войовниця починає штабелями відстрілювати недружнє залізяччя, це страшно нагадує не тільки відеогру у жанрі симулятор меха, але й епізоди оборони Зіону з третьої «Матриці», не кажучи про те, що місцевий ШІ обрав собі ім’я Сміт.
Додайте сюди сцену допиту з головою, що розмовляє, що перегукується вже з оригінальним «Чужим», де залита молочною локшиною фізіономія андроїда Еша видавала потрібну героям інформацію. Або десантування прямо з «На межі майбутнього», у якому приречені вояки, наче грибний дощик, почали сипатися на землю. Чи перенасичений епілептичний екшн, як в яких-небудь «Трансформерах». Чи сентиментальну розв’язку у дусі «Термінатора 2»; звісно ж, вона катастрофічно не дотягує до видатного рівня останнього. Чи недовіру Атлас до ШІ, яку вона запозичила у Спунера з «Я, робот». Ну, ви зрозуміли, у цю гру можна грати довго.
«Атлас» гідний перегляду як мінімум у двох випадках: якщо вам потрібен якийсь контент «на тлі», щоб відволіктися від похмурої буденності, або якщо запастися достатньою кількістю пива. А ще краще ці обидва варіанти поєднати, є така думка.
Невтомна Джей Ло, після документалки «Шоу тільки починається» і торішнього непорозуміння «Мати», продовжує підкорювати Netflix та ще й нові альбоми записувати встигає. Така працездатність викликає щире захоплення. Що можна сказати про інших? Стильна зачіска у Симу Лю. Яскраво блищить лисина епізодичного Марка Стронга.
«Атлас» здається невеличким кроком вперед порівняно з тою самою «Матір’ю» хоча б тому, що виглядає дорожче і масштабніше. Але це все ще той самий типовий Netflix. Проблема навіть не в тому, що сюжет не пропонує глибоких роздумів стосовно розвитку ШІ та його взаємодії з людиною — все-таки п’ятничні нетфліксівські розваги то вам не вдумлива фантастика від Стенлі Кубрика. Більше засмучує те, що у стрічки відсутнє власне обличчя. А головне — душа.