Якщо ви надумали читати «Нормальних пацанів» Тома Вулфа від видавництва «Бородатий Тамарин», то не варто чекати чергової хроніки космічної програми. Це ближче до «Верхи на шатлі», ніж до «Аполлона-8». Тут не буде історій про героїв, що підіймаються в небо під фанфари та оплески. Натомість читача кидає в гущу нервів, тестостерону, змагання та глузувань. Тут космос не метафора людського поступу в майбутнє, а чергова сходинка в кар’єрних перегонах чоловіків, яким бракує страху, але не гонору, а ще дуже роздутого его. Ця книга не про космічні місії, а про людей. І найперше — про тих самих «нормальних пацанів». Том Вулф окреслює ними тих, хто має містичну суміш нахабства, холоднокровності, рефлексів і бравади, яка відділяє «нормального пацана» від просто хорошого пілота.
«Нормальні пацани»
499 грн.
Плюси:
дивовижний та захопливий стиль письма Тома Вулфа; герої книг показані дуже документально та реалістично — читач буквально знає їх як себе з усіма їх чеснотами та недоліками; автор вміло описує ту епоху, маскулінну культуру пілотів, недоліки та переваги життя перших астронавтів; це найкращий приклад документалістики у форматі майже роману
Мінуси:
мала кількість інших історичних деталей того часу; обмежена кількість технічних деталей польотів та ракет; комусь буде складно витримати яскраву психологічну напругу, що створює автор
«Нормальні пацани» / «The Right Stuff»
Автор Том Вулф
Перекладачка Ярослава Панко
Видавництво «Бородатий Тамарин»
Мова Українська
Кількість сторінок 408
Обкладинка Тверда
Рік видання 2025
Розмір 135×210 мм
Сайт tamarinbooks.com
«Нормальні пацани» не просто книжка про перших американських астронавтів: Джона Гленна, Гаса Гріссома, Скотта Карпентера, Гордона Купера, Діка Слейтона, Алана Шепарда, Воллі Ширри. Це масштабне літературне занурення у маскулінну культуру ризику, у психологію змагання, у медійну епоху створення ікон для кожного американського громадянина. Вулф не пише про ракети — він пише про тих, хто в них сідав. І саме тому ця книга жива, повна страху, бравади, підозр, болю, слави та зневаги до смерті.
Ті самі «нормальні пацани» виділяються серед інших пілотів. Вони мовчать про зламані ребра, коли завтра треба бити рекорд. Це повноцінна спільнота поміж пілотів, де твоя холоднокровність і відмороженість — не просто риса характеру, а єдиний соціальний капітал та карта, яку можна розіграти.
В 1950-60-х роках, коли США змушені були наздоганяти СРСР на чолі з українцем Корольовим в космічних перегонах після запуску «Супутника», а потім і першого польоту людини в космос, американському уряду треба було створити нових національних героєв. Але замість конгресменів чи солдатів ними зробили пілотів проєкту «Меркурій». Фактично це будуть пілоти, які сидять у герметичній банці та нічим не керуватимуть, а все, що вони можуть зробити це мовчки прийняти ризик і померти гідно на очах усього світу. Бо американські ракети часто вибухають.
І оця парадоксальна ситуація, коли найкращих льотчиків в історії США садять у машини, якими вони не можуть керувати стає однією з головних драм книги. Вони мали ризикувати, але не пілотувати. Мали бути іконами, але без реального прямого впливу на цю довбану бляшанку. Їм доводилося перетворювати себе на символи, але зберігати всередині оту браваду «нормальних пацанів».
В одній зі сцен пілоти дізнаються, що першими в космос полетять мавпи. Це принижує та дратує «нормальних пацанів». Вони не хочуть бути «пасажирами», як їх називають між собою пілоти випробувачі. Вони хочуть бути тими, хто витягує апарат із піке. А не тими, кого ракета просто підіймає в космос.
Семеро астронавтів космічної програми «Меркурій», поступово починають використовувати свою надбану медіапопулярність, щоб витиснути з NASA контроль над апаратом, а ще повагу та роль пілотів. У цих моментах Вулф демонструє блискучу чутливість до внутрішніх конфліктів. Він бачить, як одні члени команди ладні на все, щоб встигнути першими, а інші намагаються втримати себе під контролем перед камерами, зберегти сім’ю, честь і тишу, навіть якщо всередині них вирує хаос.
Окрема тема «Нормальних пацанів» — створення героїв за допомогою медіа. Як ЗМІ послідовно й агресивно перетворюють живих, недосконалих, часто суперечливих чоловіків на ідеальні образи для обкладинок. Том Вулф показує, як NASA використовувало родини астронавтів, як їх вчили відповідати правильно на запитання, як дружини змушені були вдавати ідеальне життя та гідно триматися перед камерами. І як водночас самі астронавти цілком активно користувалися славою: гуляли на вечірках, шикували в найкращих готелях, отримували подарунки, знижки на автомобілі та мали шалену популярність у дівчат, чим часто не гребували скористатися.
Найгостріше та найдраматичніше автор показав «розмазування» особистостей астронавтів під тиском слави. Дехто з героїв відмовляється від рефлексії та самокритики. Інші, як Джон Гленн, намагаються зберегти моральну вертикаль, навіть ціною конфліктів з колегами. Треті починають вважати себе кращими за товаришів та глузувати з них під час польоту в космос. Усе це додає тексту моральної глибини: це не просто книжка про мужиків у скафандрах. Це книга про різні типи чоловічої та людської вразливості — від страху померти до страху втратити публічне обличчя та повагу серед «нормальних пацанів».
Багатьом західним рецензентам та читачам не подобається тут історія про політ Гаса Гріссома. У своїй книзі Вулф натякає, що той дуже нервував, а ще міг панікувати після приводнення, сам підірвав люк капсули, що призвело до її втрати, а ще ледь не втопився. Мені ж не здається, що автор якось сильно його показав з негативної сторони. Скоріше він описував те, яким винуватим себе почував сам астронавт, як мучився, нервував та вважав себе вже не вартим «нормальних пацанів» після польоту.
Частина західних читачів та оглядачів кажуть, що жодного доказу помилок Гаса Гріссома немає, хоча деякі інші астронавти й техніки у своїх книгах та мемуарах свідчать про протилежне. В будь-якому випадку це більше сприйняття саме американського читача, бо для них Гас Гріссом герой. Коли книга «Нормальні пацани» вийшла у 1979 році, так їй вже майже пів століття, а читається й досі неймовірно, Гріссом вже був давно мертвий, тому не зміг нічого сказати про свій політ, який описав Том Вулф. Про трагічну смерть Гаса Гріссома під час випробувань «Аполлона-1» у 1967 році можна більше прочитати в книзі «Верхи на шатлі» іншого астронавта Майка Маллейна. ЇЇ теж випускає в нас «Бородатий Тамарин».
Окремо відзначу стиль та майстерність в написанні прози Тома Вулфа. На Заході це знаний майстер документалістики та нової школи журналістики в кінці XX століття. На його рахунку багато відомих в США книг, а однією з найзнаковіших якраз вважаються «Нормальні пацани».
Автор ніби не пише текст, він його відчуває. Том Вулф не каже, що відбувається, він дає читачу почути та відчути. Його книга більше романізована, ніж документальна. В кожній главі автор перемішує свої думки та спогади астронавтів, їхні страхи тощо, потім перескакує на загальні сцени та пояснення тих чи інших подій, далі трохи жартує, яскраво та детально описує чергову звану вечерю астронавтів, а потім знову кидається в космос або в кабіну пілота. І усе це настільки захопливо, що запирає дух і не відпускає. Книгу хочеться читати до кінця й відразу. Я не пам’ятаю подібних не художніх книг, які б читалися настільки захопливо, як ця. Це дійсно дуже круто.
Подібна вправність автора занурює читача в книгу з головою і ментально виснажує. Том Вулф настільки вміло розказує про чужі переживання, що вони передаються читачу. Тому зважуйте, коли будете братися за книгу. Це не легка прогулянка, але вона вам точно запам’ятається на довго.
Саме ж видання «Нормальних пацанів» від видавництва «Бородатий Тамарин» зроблено якісно та стильно. Обкладинка яскрава та відразу привертає увагу, папір жовтавий та якісний, шрифт зручний для читання. В середині книги є багато колірних світлин астронавтів на глянцевому папері. Лясе не завезли.