З 21 листопада на екранах кінотеатрів розгорнеться неабияка боротьба за Апостольський Престол у політичному трилері з елементами детектива «Конклав». Сюжет стрічки заснований на однойменному романі англійського письменника і журналіста Роберта Гарріса, що з’явився на полицях книгарень у 2016 році. У рецензії нижче з’ясовуємо, чи приховують якісь таємниці кардинали-виборці та розповідаємо, наскільки цікаво спостерігати за тутешнім процесом конклаву загалом.
Плюси:
фільм працює як досить захопливий політичний трилер з елементами детективу; доречна іронія; чудова команда акторів і видатний перформанс від Рейфа Файнса; з технічного боку все виконано на найвищому рівні;
Мінуси:
комусь ця історія може здатися нуднуватою; неоднозначна кінцівка, яка дещо псує загальне враження;
«Конклав» / Conclave
Жанр політичний детективний трилер
Режисер Едвард Бергер
У ролях Рейф Файнз, Стенлі Туччі, Джон Літгоу, Серджо Кастеллітто, Ізабелла Росселліні, Лусіан Мсаматі, Яцек Коман, Карлос Дьєц, Роні Крамер, Лорі Лодді, Мераб Нінідзе, Браян Ф. О’Бірн
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Помер Папа Римський. Тепер під керівництвом декана Колегії кардиналів Римо-католицької церкви, британця Томаса Лоуренса, шановне панство має вибрати наступника. Серед інших найбільше шансів на перемогу у виборах мають чотири кандидати — американський прогресивний ліберал Альдо Белліні, італійський традиціоналіст з расистськими замашками Тедеско, канадський консерватор, який явно щось приховує, Джозеф Тремблей та, не сприйміть за расизм, темна конячка з Нігерії — кардинал Джошуа Адеємі.
В міру розвитку подій Лоуренсу доведеться зіштовхнутися з політичними інтригами та таємницями, котрі приховують деякі кандидати. Ситуація змушує декана й самому стати частиною цих ігрищ, адже він має цілком обґрунтовані підстави звинуватити певних колег у брехні, яка може вплинути на результати голосування. Не додає спокою цим ватиканським пристрастям і неочікувана поява нікому не відомого кардинала Вінсента Бенітеса, який прибув сюди з Кабулу. Чим же у підсумку закінчиться ця запекла боротьба за Святий Престол?
За екранізацією однойменного роману Роберта Гарріса взявся постановник Едвард Бергер, попереднім проєктом якого, треба нагадати, був обласканий критиками «На Західному фронті без змін» (2022) за класичним твором Еріха Марії Ремарка. Режисер зізнався, що після роботи над таким епічним і масштабним кінополотном його тягнуло до чогось протилежного. Саме тому далека від кровопролитних батальних сцен камерна історія Гарріса зацікавила кінороба.
Втім, дивлячись на політичні пристрасті, які постійно вирують у «Конклаві», місцеве протистояння ідеологій, характерів і амбіцій також зійде за свого роду війну, про що прямим текстом сповістить один з персонажів. Тільки військова форма тут замінена на пишні ряси з червоними моцеттами, а замість рушниць вагомим аргументом виступають таємні змови і стара добра підступність, куди ж без неї.
Однак, не дивлячись на усю серйозність ситуації, що склалася, Бергер не без помітної іронії дає зрозуміти, що перед нами постало у своїй більшості пафосне збіговисько в розкішних одежах, яке нічим не відрізняється від «простих смертних» і вимушене співіснувати у доволі абсурдних обставинах. По суті, це про будь-які вибори. Лічені персонажі здаються тими, кого захочеться схарактеризувати «однозначно позитивний». Когось тут, наприклад, репутаційно поховає темний секрет з минулого. А хтось — расист, ще й палить вейп. І це не кажучи про архаїчну патріархальність самої інституції.
Та головне, що розмірена, некваплива і суцільно діалогова оповідь непогано працює як (політичний) трилер. Якщо на початках монотонні балачки можуть здатися нудними, то згодом чим більше занурюєшся у цю історію, тим цікавішою вона стає. Плюс тут присутня цілком притомна інтрига.
Захопливий зміст підкріплюється виразною формою. Сама резиденція папи, з її нескінченними коридорами, чи Сикстинська капела з тими розкішними фресками, доповнюють атмосферу і здаються повноцінними учасниками подій.
Неозброєним оком помітне контрастне колірне наповнення кадру (подекуди виразно симетричного), що ще більше додає напруги в і без того наелектризоване повітря. Оператор Стефан Фонтейн тяжіє до статичних планів, але там, де це має сенс, вдається до тревелінгів або навіть паралаксу (оберти камери навколо героїв, які, наприклад, дуже часто використовує Майкл Бей). Композитор Фолькер Бертельман навмисно згущує фарби напруженим саундом. Про суцільно видатне вбрання дійових осіб годі й згадувати.
Додає балів у скарбницю позитивних вражень і чудовий акторський склад. Рейф Файнс просто неймовірний і буквально приковує глядацьку увагу до свого персонажа, змушує перейнятися його внутрішніми сумнівами та кризою віри у церкву. Недарма The Hollywood Reporter у своєму огляді ще у заголовку відзначив, що це найкраща роль в кар’єрі 61-річного англійського актора. Як завжди на висоті нехай значно другорядніші, але все одно помітні Джон Літгоу і Стенлі Туччі. Та й скромна роль Ізабелли Росселліні в одній із ключових сцен дає змогу зрозуміти важливість її героїні — однієї з небагатьох жінок, що мають місце в цій історії.
Що може певною мірою зіпсувати посмак від картини, то це неоднозначна кінцівка, яка в принципі не те щоб розчаровує, а скоріше лишає по собі байдужість. Фінальне одкровення не викликає емоційного сплеску і виглядає, давайте скажемо, спірно.
З позиції політичного трилера з легким нальотом детективу та іронічного погляду на події це працює. Звичайно, тема виборів Папи Римського комусь може здатися не такою вже й цікавою, а сама оповідь — нудною. Але дати шанс цій стрічці все ж варто, навіть якщо ваш єдиний досвід свідчення приходу нового Папи до влади обмежується сміливими гумористичними витівками в молодіжній комедії «Євротур» (2004).