З 19 лютого в кіно стартували покази постапокаліптичної драми “Гренландія 2: Міграція”, що є продовженням нехай не видатного, але бадьорого фільму-катастрофи епохи ковіду “Гренландія” (2020). “Міграцію” якнайкраще схарактеризує рецензійний штамп “сиквел, якого ніхто не просив”, але, тим не менш, стрічка виходить на екрани й ми готові винести їй свій чесний вердикт.
Плюси:
нечисленні сцени родом з фільмів-катастроф виглядають непогано; деякі квести героїв також досить напружені та захопливі; стрімкий темп вберігає від нудьги;
Мінуси:
абсолютна умовність усього, що відбувається на екрані; примітивність і передбачуваність сюжету; чимала кількість зручних для сценаристів персонажів-функцій, які швидко змінюють одне одного; абсолютно не дієвий драматичний складник;
“Гренландія 2: Міграція” / Greenland 2: Migration
Жанр постапокаліптична драма
Режисер Рік Роман Во
У ролях Джерард Батлер, Морена Баккарін, Роман Гріффін Девіс, Ембер Роуз Рева, Пітер Полікарпу, Вільям Абаді
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2026
Сайт IMDb
Минуло п’ять років відтоді, як на Землю впала глобальна катастрофа, спричинена зіткненням з кометою. Планета досі потерпає від наслідків того, що сталося, піддаючись падінням уламків, радіаційним штормам, землетрусам або смертоносним цунамі. Родина Герріті, разом з іншими уцілілими, сховалася у бункері, розташованому у Гренландії (десь тут загорілися очі в одного одіозного американського політика/бізнесмена/миротворця/шоумена потрібне підкреслити).
Але тамтешні запаси практично вичерпані, та й раптовий землетрус, що зруйнував укриття, змушує усіх поспіхом евакуюватися з острова на заздалегідь підготовлених рятівних човнах. Герої тримають шлях до Великої Британії, а далі планують дістатися Франції, де, згідно з неперевіреними даними, на місці новоутвореного метеоритного кратера вирує життя в абсолютно придатних умовах.
Співпраця режисера Ріка Романа Во, про якого був привід згадати буквально два тижні тому завдяки виходу бойовика “Самотник”, та Джерарда Батлера розпочалася у 2019 році, з “Падіння янгола”. За ним якраз і вийшла перша “Гренландія”, що була як ніколи доречною в часи ковідної пандемії, котра ні-ні, та й наштовхувала на певний апокаліптичний лад; недарма ж тоді друге життя отримав пандемічний трилер “Зараза” (2011) Стівена Содерберга. Для нас, українців, щоправда, коронавірус став лише репетицією справжнього апокаліпсиса, але це вже тема для інших розмов.
Власне більш позитивне сприйняття глядачем “Гренландії”, ніж, мабуть, фільм на те заслуговував, певною мірою та обумовлене тодішніми настроями та обставинами. Після цього Во та Батлер ще працювали разом у шпигунському бойовику “Місія Кандагар” (2023), а “Міграція” стала четвертим спільним проєктом цих двох.
На жаль, успішним його не назвеш. Починається фільм з коротенького екскурсу в історію про те, що планеті наступив повсюдний гаплик. Потім сценаристи, дуже зручно для себе, влаштовують локальний апокаліпсис на Гренландії, щоб таким чином витягти з ситого сховку персонажів та влаштувати їм нову серію виснажливих випробувань. Події відбуваються стрімко, наскільки це можливо, та з подальшою впертою схильністю авторів до максимально комфортних і надійних маневрів, тож про умовність і передбачуваність показаного годі й казати.
Взагалі “Гренландія 2” ідеально вписалася б у нашу торішню статтю, присвячену фільмам, які нагадують екранізації відеоігор, хоча не мають жодного відношення до них. Як завжди непохитний чолов’яга у виконанні Джерарда Батлера, його дружина та син-підліток за будь-яку ціну мають вижити, проходячи через низку складних квестів, переміщуючись з однієї локації в іншу та взаємодіючи з різними NPC.
Таким чином пригоди стражденних сильно нагадують ігрові місії, приправлені короткими передишками. А допомога другорядних бовванців, котрі з’являються у кадрі так само швидко, як і зникають (за цей годинник я вас можу підвезти; ось вам, будь-ласочка, автівка; окей, можете сісти в автобус; я вас смачно нагодую, але й матиму зустрічне прохання) тільки підсилює відчуття умовності, штучності світоустрою цифрової забавки.
Серед вартих згадки номерів місцевої розважально-екстремальної програми — втеча головного героя від потужної бурі, що насувається на острів на самому початку; намагання не сконати під час ефектного падіння вогняних уламків; та, найнапруженіша і мабуть, найкраща сцена фільму — перетинання перетвореного на пустку Ла-Маншу з його надзвичайно небезпечними шляхами, підкріпленими суворими постапокаліптичними вітрами, що аж ніяк не допомагають подолати перешкоди.
При цьому з погляду того, як усе це показано, приколупатися особливо немає до чого — спецефекти виконані на рівні, камера красиво кружляє навколо похмурих пейзажів, багатозначно закашлюється Джерард Батлер, безмежно втомлене обличчя якого якнайкраще відповідає обставинам. Його екранна дружина у виконанні Морени Баккарін більше не прагне до розлучення, тому що біда об’єднує, та й сенсу у ньому тепер немає. За останні півтора року акторка знову грає у сумнівній постапокаліптиці — згадуємо дуже пересічні “Мертві землі”, що вийшли наприкінці 2024-го.
А от що тут виглядає, як п’яте колесо до воза, то це висмоктаний з пальця дешевий драматизм, який на тлі вищезгаданої умовності не працює від слова зовсім. Тобто там, де передбачалися щемливість і сум, виникає максимум байдужість, схожа на ту, коли буденно випилюють когось з місцевих “неігрових персонажів”.
В цілому у Ріка Романа Во вийшло посередньо й навіть помітно гірше, ніж в попередній раз. Згодом усі забудуть про це кіно так само, як сьогодні мало хто згадає, що там відбувалося у “Геоштормі” (2017) з тим же Батлером. Останній у кадрі промовисто дає зрозуміти, що усі ці кінці світу йому добряче набридли. Велика кіноцитата детектива поліції Роджера Мерти зі “Смертельної зброї” напрошується сама по собі.
