22 серпня на сервісі Hulu відбулася прем’єра драматично-комедійного трилеру про пограбування “Ені-Бені” (це локалізація, запропонована Вікіпедією), який став дебютною повнометражною роботою режисера та сценариста Шона Сіммонса. Що не так з його творінням — виклали в рецензії нижче.
Плюси:
бадьорий початок; дві погоні, які хоч якось розбурхують приспаного глядача;
Мінуси:
нескінченні нудні діалоги, що ризикують стати тортурами для глядача у ніби як фільмі про пограбування; тональні гойдалки, через які автори ніяк не можуть визначитися з жанровою приналежністю свого дітища; інертні акторські виступи; катастрофічно мало екшену як для кіно з погонями з бюджетом у $50 млн;
“Ені-Бені” / Eenie Meanie
Жанр трилер про пограбування, драма, комедія
Режисер Шон Сіммонс
У ролях Самара Вівінг, Карл Глусман, Стів Зан, Енді Гарсія, Рендалл Парк, Маршон Лінч, Майк О’Меллі, Кріс Бауер
Прем’єра Hulu
Рік випуску 2025
Сайт IMDb
Крута водійка Еді на прізвисько Eenie Meanie колись допомогла спільникам обчистити не один банк, та у підсумку вирішила зав’язати з кримінальним минулим. Одного разу, завітавши до свого колишнього бойфренда Джона, щоб розповісти звістку про вагітність, вона намагається допомогти тому, адже бідолаха знаходився у вкрай скрутному становищі. Це призводить до того, що Еді змушена погодитися на “останню справу”, а саме — викрасти $3 млн в одному з казино. В іншому випадку Джону буде непереливки.
У 2017 році на екрани вийшов кримінальний екшн-трилер “На драйві”, тоді ще з не скасованим Кевіном Спейсі — чергова історія про професійного водія, який, скажімо так, обслуговував злочинців. Та стрічка Едгара Райта стала касовим і критичним хітом; “Ені-Бені” натомість вирішили випустити одразу на стримінгу, але краще б цей фільм взагалі не відбувся. Адже його можна назвати повною антитезою характеристики “драйвовий” — настільки тут усе сумно, кволо і скорботно.
Хоча на диво бадьорий початок все ж налаштовує на зухвалий драйв.
Не встигли ми до ладу помилуватися красунею Вівінг, як вона вплутується у серйозні розбірки, і от уже разом з абсолютно голим Карлом Глусманом змушена рятуватися від головорізів. Поки той натягує на себе знайдені похапцем гламурні леопардові труси, войовнича білявка без сумнівів хапається за рушницю. Ще кілька миттєвостей, і бам! — один з епізодичних персонажів випилюється так само стрімко, як і з’явився.
Але незабаром початкова запальна подієвість поступається місцем нудним нескінченним діалогам, причому їхня кількість настільки велика, що не зайвим буде назвати “Ені-Бені” фільмом саме діалоговим. Біда у тому, що Шон Сіммонс — явно не Тарантіно, і відповідно запропоновані ним нескінченні балачки не захоплюють від слова зовсім. Щобільше, витерпіти цю псевдодраматичну маячню стає ще тим випробуванням.
Не додає приводів вболівати за стражденних і той факт, що персонаж Глусмана — повний ідіот, і тільки читерська вагітність головної героїні змушує повірити у те, що вона з якогось дива знову і знову продовжує вовтузитися з цим йолопом. Та й сама Еді не викликає особливої емпатії — холодний відсторонений перфоманс Самари Вівінг ніби символізує байдужість усіх присутніх до того, що відбувається на екрані.
Щодо екшенового, грабіжницького компонента — у нас тут наче як заявлений фільм про пограбування, — цей складник займає відсотків 25 хронометражу. Та й ті жалюгідні крихти абсолютно не вражають. Перед приспаним глядачем промайнуть дві нещасні посередні погоні, і це рівень пізньої фільмографії Брюса Вілліса.
А стосовно самого пограбування, то над ним творці точно не заморочувалися. Сценарної вигадки вистачило максимум на те, щоб просто виставити $3 млн доларів на блюдечку — приходьте, забирайте, люди добрі. Ще й транспортом для втечі вас залюбки забезпечимо.
З огляду на кількісно (та й зрештою якісно) блідий екшн виникає логічне запитання: а на що, власне, були витрачені солідні $50 млн. бюджету, якщо переважна більшість сцен — це просто розмови ні про що? Дивина та й годі.
Якщо маєте на меті переглянути щось динамічне на тему пограбувань, та ще й з погонями — краще вже подивитися той самий п’ятий “Форсаж” (2011), або, скажімо, “Пограбування по-італійськи” (2003). Якщо хочеться тривалих, але захопливих діалогів у кримінальному сетингу — до ваших послуг ранній Тарантіно. Якщо ж бажаєте помилуватися великими красивими очима Самари Вівінг, яка для чогось псує собі фільмографію усіляким непотребом, але щоб і кіно було притомним, доцільніше звернути увагу на щось з минулих років, наприклад, “Гру в хованки” (2019).
А нам, глядачам, як напевно і Енді Гарсії, що зіграв тут кримінального авторитета Ніко, тільки й лишається, що сумувати. Зокрема з того приводу, що ще якихось 20-25 років тому історії про пограбування могли становити щось калібру “Друзів Оушена”, а не сценарно і подієво мертву нісенітницю на стримінгу, про яку завтра ніхто й не згадає.
